Легенда про Чорнобривці

ЧОРНОБРИВЦІ (Легенда ) Ніхто не знає, як давно все це було, Наша земля не знала горя й лиха, Сіяли хліб…-Буяло все й цвіло, Та підкрадавсь на землю ворог стиха.. Земля родюча, ріки мов кришталь До себе завжди вабили чужинців, Вони принесли сльози і печаль, Вбивали й полонили українців.. Малими викрадали у полон, Щоб виросли слухняними рабами, Не знаю, чи легенда це, чи сон? Та як синам лишитися без мами? Жінки журились й хвилювались за дітей, Шукали у ворожки порятунку, Кожна тулила сина до грудей, І слухала порадницю – віщунку… Сини…-В них очі, як гречаний мед, Мов крила пташки – смолянисті брови, Діти позаду… - Матері вперед, Чи є щось краще материнської любові? Сива чаклунка перевершила себе, Слова промовила, в них незворотна сила, Принишкло навіть небо голубе, У квіти діточок перетворила... Очі мов мед і брови як смола, Такі вродливі наші українці, Добро у світі цім сильніше зла, Тому й квітують з весен чорнобривці… Пахучі кущики – вдивляюся в красу, Вони цвітуть крізь материнські сльози, Дівча вплітає їх в свою косу, Цвітуть…І не лякають їх морози… Хай згине зло…Хай правда оживе, Й покинуть нашу землю всі чужинці, А небо буде тільки дощове, Буде родина, мати й чорнобривці… Тамила Панасюк